РАБИ БОЖОЇ КСЕНІЇ

Іншим разом приходить Ксенія до своєї доброї знайомої, пані Параскеви Антонової, якій вона раніше подарувала свій будинок, і каже їй: “Ось ти тут сидиш та панчохи штопаєш, і не знаєш, що тобі Бог сина послав! Іди швидше на Смоленське” кладовище!”
Антонова, з молодих років добре знайома з Блаженною, чудово знала, що з вуст Ксенії ніколи не сходить слово неправди, а тому й тепер, незважаючи на дивність її слів, відразу ж повірила, що, мабуть справді, щось трапилося особливе, і поспішно побігла на Смоленський цвинтар. На одній із вулиць Василівського острова, поблизу Смоленського цвинтаря, Антонова побачила велику юрбу народу. Цікава, Антонова підійшла до натовпу і постаралася дізнатися, що тут трапилося. Виявилося, що якийсь візник збив з ніг вагітну жінку, яка одразу на вулиці вирішилася від тягаря хлопчиком, а сама негайно померла.
Зжалившись над дитиною, Параскева Антонова відразу ж взяла дитину до себе. Дізнатися, хто була його померла мати, хто був його батько, незважаючи на посилені старання як Петербурзької поліції, так і самої Антонової, не вдалося, і дитина залишилася на руках у пані Антонової. Вона дала йому чудову освіту та виховання. Згодом він став видним чиновником і до самої смерті берег і спочив свою прийомну матір, будучи для неї найшанобливішим і палко люблячим сином. З глибоким благоговінням ставився він також і до пам’яті раби Божої Блаженної Ксенії, яка так багато добра виявила його прийомній матері і таку участь взяла в долі його дитини, яка ледь народилася і вже залишилася повною сиротою.

* * *

Неподалік каплиці раби Божої Ксенії знаходиться могила Євдокії Денисіївни Гайдукової, яка померла в 1827 році. Ця Гайдукова належала до тих осіб, яких любила і іноді відвідувала раба Божого Ксенія. Якось зайшла до неї Блаженна Ксенія у передобідній час. Втішна її приходом, Євдокія Денисіївна відразу ж поспішила накрити на стіл, посадила за стіл Ксенію і стала пригощати її чим Бог послав. Закінчився обід. Євдокія Денисіївна стала дякувати Ксенії за її відвідування і вибачатися за погане частування.
“Не знайди, – говорила вона, – голубчику Андрій Феодорович, більше мені пригостити тебе нічим, нічого сьогодні не готувала”.
“Спасибі, матінко, дякую за твоє частування, – відповідала Ксенія, – тільки лукавити навіщо? Адже побоялася ж ти дати мені качечки!”
Сильно сконфузілася Євдокія Денисіївна; у печі в неї справді була смажена качка, яку вона приберегла для відсутнього чоловіка. Відразу ж кинулася Євдокія Денисіївна до грубки і почала виймати звідти качку.
Але Ксенія відразу ж зупинила її: “Ні, ні, що ти? Не треба, не треба, я не хочу качки. Адже я знаю, що ти радісно мене всім пригостити, та боїшся своєю кобилою голови. Навіщо ж його сердити?”
Кобилою головою Ксенія називала чоловіка Євдокії Денисіївни, якого дуже не любила за його пияцтво, грубий характер і за погану лайку в п’яному вигляді.

* * *

До знайомих раби Божої Ксенії, до яких вона іноді навідувалася, належало також сімейство Голубєвих, що складалося з матері-вдови та 17-річної красуні-дочки. Ксенія дуже любила цю дівчину за її лагідну, тиху вдачу і добре серце. Якось заходить до них у гості Ксенія. Мати та донька сиділи за столом і готували каву. “Ех, красуне, – сказала Ксенія, звертаючись дівчині, – ти ось тут кави вариш, а чоловік твій дружину ховає на Охті. Біжи швидше туди.”
“Як так?! – Відповідала дівчина, – у мене не тільки чоловіка, але й нареченого немає. А тут якийсь чоловік, та ще дружину ховає?”
“Іди”, – сердито відповіла Ксенія, яка не любила будь-яких заперечень.
Голубеви, які добре знали, що Ксенія ніколи не говорить чогось даремно, і шануючи її за угодницю Божу, одразу ж послухалися наказу Блаженного і вирушили на Охту. Тут вони побачили, що до цвинтаря прямує похоронна процесія. Голубів замішалися в натовп тих, хто проводжав, і пішли разом із процесією на цвинтар. Ховали молоду жінку, дружину лікаря, яка померла від неблагополучних пологів. Почалася і скінчилася літургія, потім відспівування. Покійну понесли на місце її останнього умиротворення. Слідом за труною йшли і Голубєви. Закінчилося і поховання. Народ став розходитися додому. Пішли й Голубєви. Але тут вони несподівано натрапили на гірко ридаючого молодого вдівця, який, побачивши могильний пагорб над прахом коханої дружини, втратив свідомість і без почуттів впав на руки Голубових. Останні постаралися привести його до тями, познайомилися з ним, і через рік юна Голубєва стала дружиною лікаря.
Щасливо і безтурботно прожила вона зі своїм чоловіком до глибокої старості, при смерті суворо заповідавши своїм дітям зберігати могилу і вшановувати пам’ять раби Божої Блаженної Ксенії.

* * *

Якось зустріла Блаженна Ксенія на вулиці одну благочестиву жінку, свою знайому, зупинила її і, подаючи їй мідний п’ятак із зображенням вершника, сказала: “Візьми п’ятак, тут цар на коні; згасне!” Жінка взяла п’ятак, попрощалася з Ксенією і, дивуючись, що означали дивні слова її, пішла додому. Але тільки-но вона увійшла в ту вулицю, де вона жила, як побачила, що загорівся будинок її. Не встигла, однак, добігти до свого будинку, як полум’я було загашено. Тут тільки зрозуміла вона, що означали слова Блаженної Ксенії “візьми п’ятак; згасне!”

* * *

Всім відомо, що Імператриця Ганна Іоанівна, бажаючи зміцнити російський престол за потомством батька свого, царя Іоанна V Олексійовича (брата Петра Великого), викликала до себе племінницю свою, Анну Леопольдівну, видала її заміж за принца Антона Ульріха, і коли від цього шлюбу народився син Іван, то призначила його своїм спадкоємцем. Після смерті Анни Іоанівни, Іван VI Антонович, дійсно, був проголошений Імператором (1740). Через рік після цього, саме – з 24 на 25 листопада 1741 р., – у Росії стався державний переворот. Імператрицею була проголошена дочка Петра Великого, Єлисавета Петрівна. Іоанна Антоновича уклали в Шліссельбурзьку фортецю, а батьків його заслали на заслання в Холмогори, де вони й померли. Нещасний Іоанн Антонович протомився під суворим наглядом у Шліссельбурзькій фортеці близько 23 років. У 1764 р., вже за царювання Імператриці Катерини Великої один із вартових офіцерів, Мирович, задумав звільнити його з ув’язнення і проголосити Імператором. Але спроба Мировича вдалася; інші офіцери залишилися вірними Імператриці. Під час зіткнення Іван Антонович був убитий.
За три тижні до цієї сумної події, Блаженна Ксенія стала щодня й цілими днями гірко плакати. Всі, хто зустрічався з нею, бачачи її в сльозах, шкодували її, думаючи, що хтось її образив, і питали її: “Що ти, Андрію Феодоровичу, плачеш? Чи не образив тебе хтось?”
Блаженна відповідала: “там кров, кров, кров! Там річки налилися кров’ю, там канали криваві, там кров, кров!” – ще сильніше починала плакати.
Ніхто не розумів, що сталося з завжди спокійною та благодушною Блаженною. Ніхто не розумів і дивних її слів.
Лише через три тижні, коли по Петербургу рознеслася чутка про страждальську кончину Іоанна Антоновича, всі зрозуміли, що своїм плачем і словами “Там річки налилися кров’ю, там канали криваві, там кров, кров!” – Блаженна передбачала страждальну кончину колись Імператора Іоанна VI Антоновича.

* * *

Напередодні свята Різдва Христового, 24 грудня 1761 року. Блаженна Ксенія цілий день метушливо бігала вулицями Петербурзької сторони і всюди голосно кричала: “Печіть млинці, печіть млинці; скоро вся Росія буде пекти млинці!”
Всі, хто бачив Блаженну, дивувалися, що б означала її заклопотаність і метушливість, що означають її слова. Так ніхто й не зрозумів дивних слів та поведінки Блаженної.
І що сталося?
Другого дня, тобто. 25 грудня 1761 р., Петербургом раптом рознеслася страшна звістка: Імператриця Єлисавета Петрівна несподівано померла.
Тут тільки всім стало зрозуміло, що словами “печіть млинці, печіть млинці, скоро вся Росія буде пекти млинці” – Блаженна передбачала смерть Імператриці.

* * *

Безсумнівно, багато інших випадків прозорливості виявляла раба Божого Ксенія; на жаль, повідомлень про ці випадки до нас не збереглося. Але й наведених вже цілком достатньо, щоб бачити, що Блаженна, справді, мала чудовий дар знання майбутнього.
Поголос про суворе подвижницьке життя Блаженної Ксенії, про її доброту, лагідність, смиренність, повну невтішність, про її дивний дар прозорливості – широко рознеслася по Петербургу. Усі стали дивитись на неї як на угодницю Божу, як на велику подвижницю; всі стали не тільки шкодувати її, але й глибоко поважати і шанувати її. Ось чому і купці, і міщани, і чиновники, та інші обивателі Петербурзької сторони душевно раді були прийняти в себе Блаженну в домі, тим більше, що стали помічати, що в якому б будинку чи сім’ї не побувала Блаженна, там завжди був якийсь якийсь. благодатний світ, особливе щастя. Торговці помітили, що якщо Блаженна заходила в лавку, де до того часу не було торгівлі, і брала собі якусь нікчемну з речей, що продаються – горішок, пряничок, та лавка починала чудово торгувати, бо народ поспішав купити що-небудь саме в тій. лавці, куди заглянула Блаженна.
Візники помітили, що якщо комусь із них вдавалося хоч кілька кроків провезти Блаженну, у того цілий день їзда йшла чудово і він робив виручку. Ось чому візники, ще здалеку побачивши Блаженну, на перегін мчали до неї на своїх прольотках, і благали її хоч тільки присісти в їхню коляску, в повному переконанні, що це дасть їм добрий заробіток. І надзвичайно щасливий був той візник, якому вдавалося провезти у колясці Блаженні.
Матері дітей помічали, що якщо Блаженна приголубить, або похитує в колисці хворої дитини, то неодмінно одужає. Ось чому всі вони, побачивши Блаженну, поспішали до неї зі своїми дітьми і просили її благословити або приголубити їх, у впевненості, що та дитина, яка удостоїться ласки або благословення від Блаженної, або яку вона просто погладить по голівці, неодмінно буде і здорова і щасливий.
І прожила, таким чином, у постійному прагненні до істинного щастя в Богові, у постійній боротьбі з ворогом роду людського та в постійній готовності надати добро всім кожному, ця подвижниця після смерті свого чоловіка цілих сорок п’ять років. За весь цей час вона не тільки не мала місця, де голову підхилити, але не мала навіть одягу, взуття, яким можна було б прикрити і зігріти змерзле тіло. Незважаючи на це, вона була цілком щасливою. Як птах небесний, літала вона Петербурзькій стороні вдень, бажаючи всім і кожному надати якусь послугу, а вночі вступала в бесіду з Самим Господом Богом, вдаючись до молитовних та інших подвигів. Лагідність, смирення, доброта постійно сяяли на виснаженому працями її обличчі: видно було, що душа Блаженної далека від світу, що, хоча тіло її перебуває ще землі, але дух її перебуває в небі, куди вона невпинно прагнула. І ось не стало цієї подвижниці на землі. Настав час, коли Господеві завгодно було дозволити її від боротьби зі світом і взяти її до Себе на небо.

• 
• 
•